Ape @Ap97442352

Історики «антифашисти» сором’язливо мовчать про відсутність реакції антигітлерівської коаліції на те, що союзник Гітлера – більшовицький СССР, теж вдерся у Польщу та окупував її території. Чому Велика Британія і Франція не оголосили війну Совдепу? garmatny.blogspot.com/2025/11/1939.h…

Русские атаковали ферму в Сумской области (t.me/+wD3g707P1HY1Y…), — ОВА Погибла 31-летняя работница, еще четыре человека пострадали. Есть погибшие и раненые животные.

"Не здавайтесь і не зраджуйте Батьківщину" - сказав йому вертухай у російській колонії. Це був той самий чоловік, який щодня бив українців. Він думав, що його зараз поб'ють. А вертухай відвів його в кімнату і сказав те, чого він не очікував почути від ворога. Історія Володимира Сорочана - експолоненого з Херсона. 30 місяців у російському полоні. "Раз в три місяці когось забивали до смерті. Просто тому, що їм так захотілося", - згадує він. Найважче було в Ряжску, коли не годували. На вечерю давали чверть картоплі і казали: "Нічого, вилікуєтесь уже в Україні". А якось принесли гречку - "але там була не гречка, а вода. Я казав, що це просто вода, коли миють каструлю". Одного разу вертухай запитав, звідки він родом. Володимир відповів: з Херсона. Той вивів його в окрему кімнату, зняв балаклаву і сказав російською: "Я зробив дурну помилку в 14-му році, що повірив пропаганді. Зараз дуже шкодую. І як би вам важко не було - не здавайтесь, не зраджуйте Батьківщину". "На його очах наверталися сльози. Він був більш пригнічений, ніж навіть ми в полоні", - каже Володимир. І додає: "Можливо, у нього була задача втертися в довіру. Але мені здається, що якісь нотки співчуття в ньому були". Про кожен день побиття він розповідає стримано. Працювали кінологами і шокерами. "Коли били, їм подобалося, щоб ми кричали". Без слів починали бити по ногах гумовою палицею - і всі мовчали. "Ви що, вам не боляче?" - і бив ще сильніше. Кричати доводилося, щоб задовольнити його его. "І перший раз у житті я побачив колір своїх ніг майже від п'ят до сідниць. Вона була чорно-синя". А ще був день, коли замість палиці й шокера у вертухая в руках опинився фотоапарат. "Я думаю: що це, фотосесія буде?" Виявилось - обмін. Охоронці казали, що це "наступний етап" і що вони залишаються в Росії. Але сусіди по камері вже знали правду. "Я вже був упевнений - сам у собі, в серці, - що їду на обмін. Бо цього дуже хотілося". І ось він уже в Україні. Заходить сбушник, називає прізвище - і не збігається ім'я та по батькові. "Я йому кажу: я нікуди назад не поїду". - "Та ти вже приїхав, ти вже нікуди не поїдеш". Сьогодні Володимир уперше за рік наважився приїхати в рідний Херсон. "Мене всі відмовляли: тут шалені обстріли, не приїжджай. Я уявляв, що буде гірше - бо бачив, що сталося з Маріуполем. Я не скажу, що Херсон мертвий, але він ледве дихає", - каже він. Він веде блог про полон і написав книгу "Полон". І показує те, що бачив щодня: ось кормушка - віконечко в коридор, звідки видавали їжу. Ось коридор, де треба стати вздовж стіни - і по тобі починають працювати. "Ми ніколи не були браттями - ні по родині, ні по матері". Він вижив. І розповідає далі - щоб не забули.

Чемеровецька територіальна громада В понеділок, 26 жовтня 2026 року, відбудеться прощання із загиблим воїном, жителем села Бережанка, Байдаком Володимиром Анатолійовичем, 16.08.1967 року народження, який, помер 15 жовтня 2026 року. Висловлюємо щирі співчуття родині, низько схиляємо голови у скорботі... Вічна пам'ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас.

Наші герої

Сергій Погребецький @pogrebeckij

21 hours ago

Чемеровецька територіальна громада В понеділок, 26 жовтня 2026 року, відбудеться прощання із загиблим воїном, жителем села Бережанка, Байдаком Володимиром Анатолійовичем, 16.08.1967 року народження, який, помер 15 жовтня 2026 року. Висловлюємо щирі співчуття родині, низько

3 9 10 334 0

20.06.2014: A Russian military convoy is passing through Luhansk (48.559838, 39.250401).

@mikhail17171 Ты же реально дегенерат лишнехромосомный. Гавкни ещё. Голос.

@SAM_AIBOLAT @skypedrugs @prof_preobr Буряты пидоры.

@einfach_Ellen @Peskopaemoe @Sportsworker37 Вы стали грозной.

@SAM_AIBOLAT @skypedrugs @prof_preobr Падаль ты личку закрыл. Буряты-пидоры алкоголики выродки дохнут в чужой стране. Здохнеут все.

@vanesqehyan1611 @MinerTorpedisd Падаль сдохнеш как кеосаян. Фобия это боязнь, к вам отношение как к дохлому скоту.

@chemalgen @3Mwsm11j1mpkYcB Они не понимают, они ёбнутые.

Ще до початку I світової війни, царат розпочав арешти та депортацію підданих Німеччини та Австро-Угорщини. Трохи згодом справа поширилася і на етнічних німців підданих Російської імперії. Згодом, депортаціями німців займалися і московські більшовики: garmatny.blogspot.com/2026/10/blog-p…

keyboard_arrow_left Previous keyboard_arrow_right Next

Как мы могли столько лет жить рядом с этими людьми? Ездить в гости к друг другу,читать одни книги? Совместно выпивать? У многих из них были родичи под Полтавой, под Мелитополем. харьковские бабушки, к которым они ездили на вареники с вишнями... Тетки, дядьки, братья, сестры👇⬇️👇

1 батальйон безпілотних систем 122 окремої бригади територіальної оборони З глибоким сумом повідомляємо, що завтра, 25 жовтня, у місті Кілія Ізмаїльського району відбудеться церемонія прощання з нашим побратимом, Захисником України Каранягою Павлом Івановичем. Із лютого 2023 року Павло мужньо боронив Україну в лавах Збройних Сил України. Пройшов найгарячіші напрямки фронту, пліч-о-пліч із побратимами долав важкі випробування, залишаючись вірним військовому обов’язку та своїм товаришам. 12 жовтня 2026 року життя Павла трагічно обірвалося… Ми схиляємо голови у скорботі та висловлюємо щирі співчуття його рідним і близьким. Для нас Павло назавжди залишиться не просто військовослужбовцем, а надійним побратимом, справжнім товаришем, людиною, з якою пліч-о-пліч проходили непрості випробування, ділили труднощі, переживання та моменти військового життя. Він був одним із нас, і таким назавжди залишиться в нашій пам’яті. Нам його дуже не вистачатиме… Ми пам’ятатимемо його таким, яким він був, і берегтимемо світлі спогади про нього у своїх серцях. Закликаємо всіх, хто знав Павла, прийти та віддати йому останню шану, провести нашого побратима в останню путь. Командування та особовий склад батальйону висловлюють глибоку вдячність Павлу Івановичу за віддану службу Україні, мужність, стійкість і вірність військовому братерству. Його внесок у нашу спільну боротьбу, пройдений бойовий шлях і пам’ять про нього назавжди залишаться частиною історії нашого батальйону. Світла і вічна пам’ять нашому побратиму!

Наші герої

Сергій Погребецький @pogrebeckij

21 hours ago

1 батальйон безпілотних систем 122 окремої бригади територіальної оборони З глибоким сумом повідомляємо, що завтра, 25 жовтня, у місті Кілія Ізмаїльського району відбудеться церемонія прощання з нашим побратимом, Захисником України Каранягою Павлом Івановичем. Із лютого 2023

3 11 27 389 0

Він вийшов поранений з-під завалів бліндажа, і знищив трьох російських штурмовиків. Через рік Героя не стало. 37-річний Олексій Родін до війни працював будівельником, будував криші. А 15 червня 2024 року під селищем Борова на Харківщині стався бій, який назавжди увійшов в історію 3-ї окремої штурмової бригади. Того дня Олексій, водій підвозу боєприпасів, разом із побратимом перебував на спостережному посту. Близько полудня по позиції вдарив FPV-дрон. Олексію посікло руку й ногу. Він сам перев'язав себе бинтами - не турнікетами, бо розумів, що з ними не зможе рухатися - і спустився в бліндаж. А далі російський танк почав просто засипати укриття. Чотири прильоти точно по ньому, потім ще кілька. Дрон кружляв зверху та оглядав. А потім стало тихо. Коли Олексій виглянув з окопу - побачив ворога. Двоє російських штурмовиків уже зайшли в траншею. Вони кинули в бліндаж гранату. Він відповів пострілами, а потім - гранатою. Уламки посікли йому стегно, але він підвівся і продовжив бій. У ближньому контакті, на відстані одного-двох метрів, поранений в одну руку й одну ногу, Олексій знищив усіх трьох підготовлених штурмовиків. Цей бій стався прямо на очах Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, який того дня приїхав на командний пункт бригади. Оператор українського дрона бачив усе на власні очі - і не міг повірити. А ще в Олексія є донька Анюта. У 2022-му, коли їй було лише шість, російська касетна бомба посікла їй ніжки біля власного дому в Новомиколаївці. Дівчинка вижила, танцюристкою не стала - але з нею все добре. І тоді її тато Олексій вирішив: він іде в армію. І він помстився. "Анюта, тато помстився за твоє поранення. Твій тато - справжній український герой". Та, на жаль, ця історія має продовження, яке розриває серце. Через рік після свого неймовірного подвигу - 14 липня 2025 року - 37-річний Герой-захисник Олексій Родін загинув. Він прожив лише 37 років. Але встиг зробити те, у що важко повірити навіть на тому відео. Вічна пам'ять і слава Герою. Слава Україні.

як вже казали «осінь ніби намагається сховати наслідки обстрілів в Краматорську» 😮‍💨 мені чомусь нагадало Покровськ в жовтні 24… коли ніби дивишся а життя триває, у людей ще є свої справи. але фронт наближається… то була сумна осінь

«Оце так кожен раз ходжу зустрічаю» Олександрі Довбенко з села Голубичі важко ходити. Спираючись на велосипед вона виходить до дороги зустрічати звільнених із російського полону захисників. «Своїх визволителів, що нас, бідненькі, захищали. І самі потрапили в полон», — каже жінка

Він прикидався мертвим серед трупів у лікарні Маріуполя. А потім почув, як росіянин з ампутованою ногою каже: "Це все німці наробили". Ігор із позивним "Заєць" - морпіх 38-ї бригади. Він пройшов оборону Маріуполя, важке поранення, полон і катування. Усе почалося з Павлополя, де росіяни пішли великими силами - танки, "Гради", артилерія. П'ять днів його підрозділ тримав позиції, а потім відійшов до Маріуполя. Далі був завод Ілліча, де Ігор отримав своє найважче поранення: уламок завдовжки вісім з половиною сантиметрів застряг у тілі під серцем, рука й спина були посічені. Його вивезли до другої обласної лікарні, де просто зупинили кровотечу й зашили рани - оперувати не було коли, навколо лежали люди з відірваними кінцівками. А потім лікарню взяли штурмом. Росіяни заходили в палати й шукали морпіхів та "Азов". Ігор лежав у своїй формі поряд із тілом загиблого чоловіка. Санітарка обливала його татуювання морської піхоти зеленкою й перебинтовувала, щоб ніхто не здогадався. Його переховували з місця на місце, як мертвого, під обстрілами, без води й їжі. П'ять днів голоду. Тіла в палатах уже ніхто не виносив. І саме тоді, поряд, росіяни привели свого пораненого з ампутованою ногою. Ігор чув, як вони його підбадьорюють, а він каже: "Це все німці наробили". Цю фразу в полоні він чув ще не раз. Коли виходу не залишилося, Ігор узяв за руку жінку з турецької родини, яка прийшла забрати пораненого цивільного, і сказав: "Я український морпіх. Допоможіть". Вона побігла. Він думав, що йому кінець. Але жінка повернулася з сусідкою - і вони вивели його з лікарні під дулами автоматів, представивши своїм братом. Під обстрілами, повз блокпости, з рукою, що вже почала гнити, він дістався до їхнього дому. Ця родина переховувала його два тижні - у старій будівлі, у підвалі, у багажнику розбитої машини. Потім був порт, звідти - "Азовсталь". Морем, на моторних човнах, під авіаударами. А 18 травня - наказ скласти зброю. Полон. Іленівка, Горлівка, допити, катування, вибиті зуби, підписані навпомацки папери. Він важив сто кілограмів, а вийшов із полону - сорок. Півроку. Коли Ігоря обміняли, він пройшов реабілітацію і повернувся до строю. За законом міг списатися - не списався. Каже: "Там досі мої побратими. Я не можу просто піти". Зараз він головний сержант роти і воює далі. Бо вірить: поки хтось тримає стрій, у тих, хто в полоні, є шанс повернутися додому.